На позиціяї 72-ї гвардійської
«Он, бач, кущ? А прямо під ним їхній бліндаж. Але вони сьогодні на двір майже не висовуються. Як і ми. В таку погоду…» – молодий солдат у запацьореному бушлаті водить пальцем по екрану ноутбука, на який виведено картинку з камери спостереження. Рухома камера, на високій щоглі над бліндажем, дозволяє з комфортом спостерігати за лінією окопів супротивника. Якщо, звісно, вважати за комфорт напівтемний, вогкий і холодний бліндаж. Порив крижаного вітру відкидає ряднину старезного радянського плащ-намету, що править за двері землянки. Білозубий приязний тернополянин, командир спостережної позиції, зимно щулиться і пропонує нам каву. Солдати, переважно зрілі чоловіки під 40, говорять про дембель, хвилюються, чи буде він вчасно. Про паскудну багнисту зиму. І про розчарування владою. Про це – геть у кожній землянці, на кожній позиції, в кожному окопі. Особливе обурення у солдатів викликає так і не проданий президентський бізнес…<hr id=»system-readmore» /><br /> Прямо над головою, у низькій обцелофаненій стелі бліндажа – гучний шурхіт, у алюмінієву кружку з кавою сиплеться земля. «Пацюк», – байдуже знизує плечима тернополянин і продовжує розповідати, як якось зайшов у кафешку в одному з тутешніх сіл, а там до нього причепилися підпиті місцеві тітки: «Чого ти, західняк, приперся на Донбас?» – «Наче мені подобається сидіти тут у багні в окопах. Але ж треба, що робити… ці вже, он, докликалися «руського міра», а розхльобує вся країна», – намагається стримувати обурення офіцер. Охоче погоджується – так, сильну державу без віри в Бога не побудувати. Солдати участь у розмові беруть мало, але слухають, видно по очах, уважно. Наприкінець молимось за них, за їхні сім’ї. І чавкаємо собі берцями до «Корнилія» – так ми прозвали позашляховичка, який через важкі умови роботи щось розхворівся – то захист картера раптом загупає, то підніжка забарабанить, то гальма зариплять…<br /> Заїжджаємо до друзів-танкістів, завозимо посилки. У одного з них недавно народився онучок. Радіємо з тими, хто радіє – кава, накладанці, жарти. У танкістів ненав’язлива щира гостинність, чудове почуття гумору й світлі очі. Юнаків серед них мало. Переважно зрілі чоловіки. Двоє з них вирішили піти на контрактну службу. Тут затишно, братерська атмосфера. Довго прощаємось і лягаємо на зворотній курс. <br /> Дорогою до Волновахи кілька разів зупиняємось у прифронтових селах – роздаємо місцевим консерви, солодощі, печиво. Вдячні очі, приязні посмішки, «большое спасибо». Діти махають услід «Корнилію». Молімось сильно за Донбас. І за українське військо, що його боронить.